Головна Архів Про нас Гостьова книга Пошук

Чернівці




№4 (428), четвер 27 січня 2005 року.


СВОЄ МІСЦЕ


"ПЕРЕД ЦИМ НАРОДОМ Я ХОЧУ ПРОДОВЖИТИ СВОЮ ПРИСЯГУ..."



Якщо лише особисто я знаю кілька буковинських сімей, у тому числі моїх батьків та сусідів, де вступ на посаду нового Президента України відзначали як родинне свято, то що вже тоді казати про їх кількість у масштабах всієї країни

ТЕМА ТИЖНЯ


ВИПРОБУВАННЯ ВЛАДОЮ


У СТРАСБУРЗІ – ПОМАРАНЧІ, У КИЄВІ – ЮЛЯ-"ШАНТАЖИСТКА"


За три дні президентства Ющенка в українському політичному житті сталося стільки подій, скільки раніше вистачало на півроку Кучминого політичного болота. Сам Віктор Андрійович встиг побувати у Москві, Брюсселі, Варшаві, зробити перші призначення на ключові державні посади

АКВА ВІТЕ


ТРЕТЯ ВОДА



ЇЇ ЯКІСТЬ У ЧЕРНІВЦЯХ КОШТУЄ ДУЖЕ ДОРОГО


Неформальним приводом (а надалі, можливо, й традицією) стало на свято Водохреща освячення води на водозаборі Рогізни, яка потрапила того дня у помешкання наших чернівчан

ПОЇХАЛИ


ПАРК АВТОМОБІЛЬНОГО ПЕРІОДУ


ЧЕРНІВЕЦЬКА ВЛАДА БОРЕТЬСЯ З НЕЗАКОННИМ ПАРКУВАННЯМ ТРАНСПОРТУ


Транспортні проблеми центральної частини Чернівців давно стали однією з найбільших міських проблем. Зокрема, йдеться про брак місць для паркування

ДЕМОГРАФІЯ


НАС БІЛЬШАЄ...


У Чернівцях зростає кількість зареєстрованих шлюбів та новонароджених дітей. За інформацією відділу РАЦС Чернівецького міського управління юстиції, у 2004-му побралося на 137 подружніх пар більше, ніж у 2003-му

КОРДОН


БРАТ ЗА БРАТА



УКРАЇНСЬКИХ ПРИКОРДОННИКІВ ЗАТРИМАЛИ МОЛДОВСЬКІ


Інцидент на кордоні, коли два озброєних автоматами наряди у складі відповідно чотирьох і п'яти військовослужбовців Прикордонних військ Республіки Молдова затримали старшого прикордонного наряду, лейтенанта та молодшого наряду, рядового за контрактом Прикордонних військ України, трапився ще 25 грудня минулого року

БОЛИТЬ


ДОВГОБУД



ВИСНАЖИВ ІНВЕСТОРІВ, НЕДОДАВ ДО БЮДЖЕТУ


Негативні відгуки щодо архітектурного вирішення торговельного комплексу "Формаркет", що на перехресті проспекту Незалежності та вулиці Стасюка у Чернівцях, доводилось чути не раз. Не інакше як фортецею називають люди поміж себе цю чернівецьку споруду-довгобуд

ГІРКО


ПОТОПТАНЕ ДИТИНСТВО


В ОБЛАСТІ МОЛОДШАЄ ПІДЛІТКОВА ЗЛОЧИННІСТЬ


Проблема піклування про підростаюче покоління залишається для суспільства однією з найболючіших. Гостроти їй надає як фінансова неспроможність багатьох батьків достатньо опікуватися дітьми, так і неблагополуччя в сім'ях, яке нерідко змушує підлітків залишати рідну домівку і вдаватися до жебракування та ставати на злочинну стежку

БАЧИЛИ ОЧІ...


СЛАБКОДУХИМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО!



Присутнім у цій кімнаті краще не дивитися людям у очі. Інакше моторошні відчуття (через бісівський відблиск) гарантовані

ДОБА І МИ


ІСТОРІЯ “ГРАБА”


Свято соборності всіх українських земель, яке традиційно відзначається 22 січня в пам'ять про Акт Злуки західних та східних українських земель, країна зустрічатиме ледь вийшовши із затяжної президентської гонки. Виявилося, що спекулювати на святому для кожного українця понятті можна і на початку ІІІ тисячоліття. До становлення новітньої української державності та її соборності у буремному XX ст. доклали руку чимало наших краян. Тисячі з них віддали життя за незалежність і соборність України. Особливо славна у цьому сенсі Кіцманщина, де навіть у дуже невеличких селах таких як, наприклад, Гаврилівці, мешканці брали участь у визвольних змаганнях 1940-х – 50-х років і були за це жорстоко покарані репресивним сталінським режимом. А один з них – ройовий УПА Сидір Бойчук був привселюдно страчений перед земляками. Заледве уникнув такого вироку його троюрідний брат Володимир Бойчук, котрий також упродовж майже п'яти років перебував у повстанчих лавах. Про свій шлях до них, сповнену небезпеками і незгодами боротьбу з більшовицькими окупантами, поневіряння в каторжних таборах і відоме всьому світові героїчне Кенгірське повстання політв'язнів він розповідає у залишених спогадах, які мені передала гаврилівчанка Теодора Степанівна Диба. Володимир Андрійович так і не одержав від радянських властей дозволу на переїзд у рідне село. Він помер у Сіверськодонецьку в знаменний для незалежної України день 28 червня 1996 року, коли була прийнята Конституція нашої держави. Там, на Луганщині, залишилися його вірна дружина Марія, син Юрій і донька Віра.

ДОВГА ДОРОГА ДОДОМУ


Тоді наш край перебував під румунською окупацією. У Чернівцях видавалася газета українською мовою "Голос Буковини". Її автори виявляли неабияку хитрість: через усю першу сторінку друкували орнамент-віночок, в обох частинах якого були примасковані половинки тризуба. І якщо газету відповідно згинали, то виходив цілий символ нашої державності. Як ми тішилися, бачачи його! У 1934 році я поїхав у Чернівці, де вчився меблевої справи. Коли в 1940 році до нас прийшли совіти, дівчина, з якою я дружив, та її брат дуже просили мене їхати з ними у Лейпціг (вони записалися як фольксдойче), та я відмовився. У повітрі вже явно пахло війною, і я розумів, що мене неминуче мобілізують і відправлять на фронт. Можливо, проти своїх же, українців.
Коли почалися бойові дії і румуни повернулися у Чернівці, я, щоб якось прожити, відкрив невеличкий столярний цех. У 1943 р. мене забрали у королівську армію, однак тут мені несподівано пощастило: мій, 1921 рік народження, на фронт не відправляли. Власті побоювалися, що ми "збільшовичені". Був би старший, то, може, загинув би десь під Одесою чи в Криму. Через рік, у вересні, Румунія капітулювала. У той час наш робочий батальйон працював на ремонті залізниці, коли всіх буковинців і бессарабців викликали в штаб і звеліли: "йдіть по домівках".
І ось ми, восьмеро земляків, відправилися у дорогу. А вона виявилася повною пригод і небезпек. Тільки-но пройшов фронт і скрізь було повно радянських військ. Зустріли кількох сержантів Червоної Армії з автоматами. Один з них тут же клацнув запобіжником: "Ах ви, гади-власовци! Пєрєодєлісь і драпаєтє? Вот я вас сєйчас!" Та товариші його вгамували. Повірили, що ми з робочого батальйону. Однак невдовзі нас знову перепинив військовий патруль. Обшукали і все, що мало хоч якусь цінність, позабирали собі. Навіть носові хустинки. І погнали до скирти соломи, де вже було багато таких, як ми. Потім пішли колоною до якогось міста. Здається, Бакеу. Після ночівлі на лісовій галявині привели на збірний пункт, а там офіцери подивилися на нас і кажуть: "Навіщо ви цей збрід сюди привели? У нас цього добра і так вистачає. І до колони: хлопці, розбігайтеся хто куди!"
Відтак ми попросилися переночувати в одного господаря на подвір'ї. Румун кивнув головою і пішов кудись. Бачимо, повертається з трьома солдатами. І ті, наставивши автомати, кричать: становісь под стєнку, власовци проклятиє!" Усе, думаю, аж тут нам кінець. Коли звеліли скинути речові мішки, трохи полегшало. У мене вже не було нічого. Тільки насподі мав теплі штани, ще з Чернівців на зиму привіз із собою. Один із солдатів намацав їх: "ану, сбрасивай, хітрий хохол, пока пулю в лоб не получіл! Обмануть хотєл?"
Але зрештою відчепилися від нас, і ми знову в дорозі. Доходимо до колишнього панського маєтку, а звідти селяни хапають, хто що може. На подвір'ї напівкумедна картина. Повсюди валяються п'яні солдати, а хто ще може пересуватися, той до підвалу добирається. І постріли там один за одним: вояки розбивали винні бочки. Мабуть, по коліна у питві там бродили.
Та все ближче рідна Буковина. Ледве бредемо, бо ж голодні, як пси. Обабіч поля – городи, однак туди не сунешся за якимось харчем, бо ж повсюди таблички: "Заміновано!". Тут я зметикував, що якщо сапер ставив їх, то безпосередньо коло тих небезпеки не повинно бути. Нагріб трохи картоплі. Ой раділи хлопці! Розклали вогонь, напекли бульб і солодко поснули. Невдовзі натрапили на військову контррозвідку із собаками. Три доби тримали нас в якійсь загороді і не давали нічого їсти. Замучили допитами. І одиночними, і перехресними. Та переконалися, що ми дійсно ті, за кого себе видаємо, і прикладами витрутили за ворота.
Уже наближалися до румуно-радянського кордону. Подолавши за три тижні не менше 500 кілометрів, ми дійшли до річки Сірет. Де румунські прикордонники передали нас радянським. Скільки страху, переживань натерпілися ми під час дороги, словами не передати. Але нас чекала Батьківщина.

НАМ СУРМИ НЕ ГРАЛИ


Був жовтень, коли я дістався до рідних Іванківців. Наближався до села, і тут з кукурудзи вийшли двоє у військовій формі. В одному з них я впізнав свого троюрідного брата Сидора Бойчука. Він сказав: у Радянську Армію не йди, десь ховайся. В тебе вдома живе моя дружина Катерина, вона все тобі розкаже. А я прийду за тобою. Однієї з наступних ночей мене забрали в боївку, яка складалася з десяти чоловік. Знав одного з них – Миколу Ключку. На жаль, наш підрозділ через деякий час був розгромлений.
Боївка вночі простувала до Красноставців Снятинського району. І на мосту через річку нарвалися на енкаведистську засідку. Коли група наблизилася туди, несподівано із заростей пролунало: "Стій! Здати зброю!". Нас збило з пантелику те, що сказано було українською мовою. Я йшов у ланцюжку останнім, "гусаком". То наздогнав Сидора і кажу: "То, мабуть, НКВД. Бо чому хочуть роззброїти? Очевидно, наші так строго тримаються, – заспокоїв він. Але я все-таки відступив і заховався під вербою. І чую, як із засідки кричать: хлопці, не бійтеся, ми з боївки такого-то!
І... з усіх боків посипалися нападники. Я утік зі сховку. Як потім з'ясувалося, захоплених зібрали в крайній хаті. Серед наших було кілька новобранців, що ще не мали зброї, то енкаведисти поки що не брали їх в "обробку", а тих, що були з рушницями чи револьверами, били так, що кров по стінах бризкала. Потім трьох чи п'ятьох, не знаю точно, у тому числі Івана Тулівського та Івана Присунька з Гаврилівців, розстріляли на толоці, а брата і вояка із Шубранця (Григорія Могилевича – М.Я.) та тих, що не мали зброї, забрали в Чернівці і там судили. Сидора, що носив псевдо "Богун" і був заступником командира боївки, та його побратима із Заставнівщини потім повезли у рідні Гаврилівці на страту. Солдати зігнали з довколишніх сіл людей – старих і малих. Для застрашення, звичайно. Зробили шибеницю, під неї під'їхала машина з повстанцями, накинули шнурки на шиї, зачитали вирок і... Відтак їх тіла закопали десь у яру за Ошихлібами.
У той час, коли відбувалася трагедія, Сидорова мама Варвара, нічого про це не відаючи, готувала замовлений кимось із сільради обід для "представників із райцентру". Тут до хати вбігла сусідка Марця і вигукнула: "Варваро, ти тут коло плити стоїш, а там твого сина повісили". Я той день перебув у кукурудзі, а ввечері зустрівся з іншою боївкою. З неї мене направили в столицю визвольного руху Космач, що на Івано-Франківщині. Там нас учили військовій справі: володінню різними видами зброї, картознавству, тактиці ведення розвідницьких і бойових дій, маршовій пісні і т.д. Все було, як у справжній державі. Функціонували українські школи, лікарні, господарські організації. Ніхто з нас не відчував ніяких нестатків, не голодував.
Мені дали псевдо "Граб". Під осінь 1945 року мене, стрільця "Яструба" з Оршівців і двох східняків – "Осу" і "Ореста", відправили на Буковину, під Вашківці. Я був при районному проводі УПА. А навесні наступного року потрапив на Кіцманщину. Тут перед цим сталася трагедія. Командир гаврилівської боївки Василь Маланчук ("Ситий") вирішив на зиму заквартирувати в іванківчанина Михайла Максим'юка. Підійшли під хату, а там був парубок І., що прийшов до доньки господаря. Він один час брав участь у повстанському русі, а потім утік додому. Казав, що "там страшно". Коли "Ситий" і його напарник постукали у вікно, І. налякався: "Ой, це, мабуть, хлопці із боївки! Заховайте мене за двері, як вони зайдуть у кімнату, то я втечу". На свою біду ґазди так і зробили. І. побіг до "стукача" Б., той дав знати в район, і звідти примчалася машина із "стрибками". Повстанці билися до останнього набою, а потім позастрелювали себе чи підірвали гранатами. Енкаведисти тим часом підпалили стодолу. Максим'юк із криком "що ви робите?" вибіг з хати і теж був скошений чергою з автомата. Убитих повезли у Кіцмань і поскладали на тротуарі, щоб залякати людей. А потім закопали під кіцманським лісом. Пізніше хтось переховав трупи, але де, ніхто і досі не знає.
Так через зраду загинула гаврилівська боївка, а ми прийшли на зміну їй. Під псевдо "Вишня" я зустрівся з районним провідником Василем Кантеміром ("Деркачем"), вояками "Остапом" (Гордей із Шубранця), "Старим" (Данило з Борівців) і "Матросом" (з Мусорівки Заставнівського району). Мене призначили кущовим (командиром відділення. – М.Я.), а потім підрайонним провідником.
Навесні 1948 р. районний провідник Кантемір потрапив в облаву і пробував застрелитися, але його взяли живим, довго лікували і потім судили. На його місце керівництво призначило мене, а в охорону дали вояка "Малого" з Васловівців. Ми проводили усну роз'яснювально-агітаційну роботу через населення, розклеювали листівки, роздавали літературу, зібрали кошти на підтримку УПА. А восени заквартирували в Іванківцях. А там масові обшуки, облави. Господар плаче, проситься: "йдіть собі кудись, бо в мене діти". Тільки пішли від нього, як натрапили на ворожий загін. Знялася стрілянина, але я втік. Між тим "Малого" захопили в полон, і він "засипав" усю мережу. Почалися арешти. Взяли мою дружину, її батьків, брата і сестру. В них була криївка, а самі вони здійснювали зв'язок по лінії Буковина-Галичина. Мені на Кіцманщині не було що робити. Я зазимував у Веренчанці, а навесні 1949 року перейшов у Шубранець. Там одержав завдання підшукати надійні квартири у Чернівцях. Я мав таку на прикметі, але...
16 квітня садгірський районний провідник "Скорий" сказав, що цієї ночі підемо у передмістя Рошу, де живе його односелець – надійна людина. Його охоронець Яківчик залишився у Шубранці, а ми, взявши пістолети і по гранаті, пішли. Наблизилися до якогось будинку, він умовно постукав у двері. Звідти почулося: "То ти, Микола?". Заходимо всередину, блиснуло світло. І тут страшний удар по голові. Я знепритомнів. Коли прийшов до тями, відчув, що увесь мокрий. Видно, облили водою. Бачу, сидить шість енкаведистів, двоє мене тримають. І кричать: "што, гад, нагулялся? Дорого ти нам стоіш!"
Потім подзвонили в Київ, забрали від мене зброю і літературу, руки і ноги скували кайданами. Аж тут я зрозумів, що "Скорий" є зрадником, агентом НКВД. Тим часом мене кинули в машину, контррозвідники посідали мені на коліна, притиснули до спинки. Дихнути не можу. В приміщенні НКВД кинули за стіл. Дивлюся, а там уже лежить закривавлений Яківчик. "Скорий" і його встиг здати.
Які тортури в тій "конторі" довелося перенести, один Бог знає. Били дрючками із цвяхами, ламали кості, пороли шкіру. Лежачого гатили чобітьми, вибили шість зубів, скривили поперек та шию. А найбільше катував "Скорий". Правду кажуть, що нема ворога, страшнішого від свого!
Зрештою, суд дав мені "вишку". Але так як у проміжку між 1947 і 1950 рр. в СРСР смертна кара була скасована, то покарання замінили на 25 років ув'язнення строгого режиму. Вийшов я на волю аж у 1965 р.

КЕНГІРСЬКЕ ПОВСТАННЯ


Цілий місяць ми, політв'язні з Буковини, сиділи у Львові, на пересильному пункті, аж поки зібрався великий "етап". Загнали нас в обсновані колючим дротом вагони-телятники, на дахах яких встановили кулемети. На зупинках конвоїри заскакували всередину і перераховували в'язнів, б'ючи дерев'яними молотками на довгих ручках. І перевіряли стіни, підлогу, чи немає спроби пролому і втечі через нього.
Везли нас довго, аж поки не доправили в м. Джезказган, що в центральному Казахстані. Спека страшенна, а люди голодні, знесилені, падають і помирають. Мене відрядили на роботу в каменоломню. А там бригадир за щось причепився до мене і відправив на шахту, де добували мідь. Що це таке, кожен розуміє. До того ж робочий день – 12 годин, улітку 50-55 градусів жари, а взимку – 40-45 – морозу. І харч тільки двічі на день – ріденька пшонянка. На щастя, через деякий час мене привели в інший табір, де я працював столяром (адже мав спеціальність меблевика).
1954-й був роком великих потрясінь. Перед тим помер Сталін, розстріляли Берію, але табірний режим після цього тільки посилився. Наприклад, вартовий ніби ненароком кине біля колючки патрон і каже котромусь в'язню: "Дай мені його!". Довірливий спробує це зробити, і тут постріл: спроба втечі. А конвоїрові за це місяць відпустки. Після однієї з таких подій ми застрайкували, три дні не виходили на роботу. То солдати на руках виносили нас за зону, щоб відправити працювати. Хто хоч слово казав у спротив, били нещадно, відправляли в тюрму. Щоб унести в ряди в'язнів безлад, в бараки поселяли сотню засуджених "побутовиків" (злодіїв). Вони, дізнавшись, що за кам'яним парканом знаходиться жіноче приміщення, полізли на нього. Начальство, скориставшись цим, кинуло на всі три табори озброєних карателів. А ті зняли стрілянину, влучаючи більше в небезпечних "політичних".
І ми почали повстання! Відоме в історії як Кенгірське. Керівництво ним узяв на себе репресований у 30-х роках армійський полковник Кузнєцов. Він зразу ж поклав край усіляким авантюрним проявам, звелів обладнувати з усього, що є під руками, барикади. Наші вимоги до влади були такі: "Зменшити термін ув'язнень з 25 (а за вироками суддів майже усі мали такі) до 10 років, а малолітніх звільнити зовсім. Віддати нам трупи застрелених, щоб по-людськи поховати їх. Завезти в зону продукти, подати в бараки світло". З'їхалося всіляке начальство – табірне і будівельне, через гучномовці вмовляли виходити на роботу, погрожували і т.д. Але ми трималися 42 дні, добивалися виконання наших вимог. У відповідь на залякування катів твердо відповідали: "Погинемо разом на барикадах!".
А останні таки були. Розібрали оточуючі табори мури і обіклалися за всіма правилами військового мистецтва. Кругом цілодобова варта. Тільки пробують солдати наступати, як усі по тривозі займають позиції. І летіли в нападників каміння, цегла, лився кип'яток. Доводилося катам ганебно відступати.
Пригнали навкруг регулярних військ – страшно глянути. І цілоденна стрілянина. Жителям недалекого Джезказгана брехали, що в'язні-вбивці хочуть різати охорону.
На світанку на наші барикади із укриттів помчали танки. Рев двигунів, бабахкають димові шашки, строчать кулемети і автомати, несамовито гавкають сторожові собаки. Коротше, справжній тобі фронт. Сталеві машини безжально чавили беззбройних, напівголодних в'язнів, отруйні гази вивертали нам легені, роз'їдали очі і органи дихання. Розправа над повсталими була жорстокою. Кількасот найактивніших розстріляли, ще більше відправили в страшні північні табори. І довго ще лунали в голові гуркіт танків і стогони помираючих товаришів.
Мені також світила Колима чи й "дерев'яний бушлат", але, спасибі друзям, ніхто не назвав моє прізвище в числі активістів бунту. Та й моя рідкісна професія меблевика виручила. Бо залишили на місці, хоча начальник табору якийсь час підозріло подивлявся на мене. Та невдовзі наспіла амністія, і багато "політичних" звільнили.
Але мені під цю "хвилю" не пощастило потрапити, бо з погляду властей, довго, до 1949 року, тримав у руках зброю. Однак розконвоювали, дозволили проживати поза зоною, щодня відмічаючись на прохідній. Я працював столярем-меблевиком, викликав до себе дружину, незабаром у нас народився син Юрко. Нам дали квартиру з кімнати і кухні. Розбили ми маленький город, обсадили його соняшником. Люди приходили помилуватися, сфотографуватися. І казали: "Тут пахне Україною".
Та ця ідилія скоро закінчилася. З в'язниці, яку напівзвільнені "політичні" збудували замість старої, саманної, втекло п'ятеро небезпечних рецидивістів. Якось розібрали стіну і вночі дременули. Нас запідозрили у саботажі. У повітрі запахло смаленим. Я це швидко зрозумів і негайно відправив Юрка і дружину, що була вагітна другою дитиною, додому, в Іванківці. А невдовзі знову потрапив під конвой. Спочатку в Караганду, потім у Мордовію, де споруджувався гігантський деревообробний комбінат. Ще шість довгих років перебував я в ув'язненні, аж поки звільнився. І то попервах не дозволяли їхати на Буковину, а визначили місцем проживання Сіверськодонецьк.
Та все коли-небудь закінчується. Добрий Бог допоміг мені усе перенести і перетерпіти. А головне – вижити. Тепер на найвищому місці в Гаврилівцях стоїть курган зі зведеним на ньому пам'ятником. Ліворуч від входу велика металева пластина з викарбуваними на ній прізвищами 45-ти закатованих сталінським режимом гаврилівчан. Похитується під поривами вітру дзвін, нагадуючи про борців за волю України.

Підготував Михайло ЯРОВИЙ, Кіцмань, "ДОБА"



ВИСОТА


НАШ ГЕШКО БУВ СЕРЕД НОМІНАНТІВ


Під егідою Федерації легкої атлетики пройшло нагородження кращих представників Королеви спорту — "Афіни-2004"

ЗНАЙ НАШИХ!


СРІБЛО КРАВЧУКА З БУКОВИНСЬКОЮ ОЗНАКОЮ



Спортсмен з буковинським корінням Станіслав Кравчук відзначився на етапі Кубка світу з фристайлу (акробатика), який пройшов у канадському Ферні. Станіслав у підсумку опинився на другій сходинці

ПРИЗНАЧЕННЯ


БУКОВИНЦІВ ТРЕНУЄ ЧЕМПІОН СЕУЛА



Двоє вихованців буковинського футболу — півзахисник Сергій Ільїн і нападник Олександр Семенюк у складі донецького "Шахтаря-3" перебувають на навчально — тренувальному зборі, який проходить у Криму

СПОРТИВ-НО


СТРІЛЬБА З ЛУКА


На Україну від "України"


Буковинські представники стрільби з лука взяли участь у відкритому чемпіонаті ФСТ "України". У змаганнях було задіяно спортсменів з "Динамо", "України", "Освіти" та "Спартака"

Найкращий — Великий Кучурів


П'ять колективів з Буковини взяли участь у міжобласному юнацькому турнірі серед гравців 1993-1994 років народження, який пройшов у Снятині. Окрім буковинців, до районного центру Івано-Франківщини приїхали команди з Тернопільської області. Найкраще серед наших колективів виступили великокучурівці. Вони потрапили до четвірки кращих команд.

Олексій МАМЧУК, "ДОБА"


© 1998-2014. Усі права застережено. Інформація є інтелектуальною власністю редакції газети "Доба". Передрук чи будь-яке інше поширення інформації — лише з посиланням на першоджерело.